Учитель - це стан душі

Кожна людина проходить через чарівний, чудовий, казковий світ дитинства. І дуже важливо, хто поведе її дивними стежками до пізнання світу, відкриваючи таємниці знань, силу предмета, науки, процесу самоосвіти й самовдосконалення. А. Дістервег підкреслював, що справжніми вчителями й вихователями народжуються. Тільки той педагог залишає частку себе в дітях, хто, не шкодуючи сил, творчої наснаги, таланту, вкладає в душі вихованців найбільші скарби -душевність, людяність, порядність.
Залишили в історії педагогіки свій невгасимий вогник любові до дитини відомі педагоги: Г. Ващенко, Л. Толстой, К. Ушинський, А. Макаренко, В. Сухомлинський. Вони не тільки присвятили життя благородній справі творіння людини, а й довели людству незаперечну істину: кожен народжується на світ для того, щоб залишити по собі слід.

Видатний польський педагог Януш Корчак під час Великої Вітчизняної війни загинув у Треблінці разом з вихованцями дитячого притулку, хоча фашистські кати пропонували йому збереження життя. Чим, якими категоріями моральних принципів можна зміряти мужність і відданість справі цієї людини? Чи не замалим для цього буде навіть слово «подвиг»? Так, це щось вище, недосяжне.

В усі часи існування людства образ учителя асоціюється з людиною, що несе вогник знань, радість відкриття нового, повсякденну готовність до самопожертви в ім’я високої ідеї. У багатьох творах українських письменників XIX ст. зображені герої, що вірили у добрий початок в людині, з якого проростає могутній корінь краси.

У творі видатного поета П. Грабовського «Трудівниця» змальована доля молодої сільської вчительки, яка присвятила себе вихованню бідняцьких дітей. Вона була привітною й доброю до селян, «зайде в хатину нужденну, словом усіх повіта». Але передчасна смерть звела дівчину в домовину. Школа «осталась пуста», і невідомо було, коли в ній знову загомонить дітвора…

Вважала своїм обов’язком служити народові й героїня повісті А. Тесленка «Страчене життя» Оленка Панасенко. Мрія привчити дітей до «думок глибоких, до людськості, правди» так і не здійснилася. Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності зламав дівчину морально, змусив покінчити життя самогубством.

Правдиво зобразив працю сільських учителів і С. Васильченко в повісті «Талант». На фоні страшної убогості, бруду і безладдя палав вогник творчих задумів друзів-учителів. Але знову трагедія. Як неблагонадійних, їх звільнено з роботи, що назавжди зачинило двері омріяного університету.
Учителі XX ст. продовжували свою благородну справу виховання людини. Багато теплих почуттів про освітян висловив у своїх поезіях відомий український поет А. Малишко. У вірші «Учитель» автор показав нелегку долю Трохима Івановича, якому судилося безсмертя в учнях. З любов’ю поет зображує і сиву жінку у вірші «Вчителько моя», у котрої війна забрала двох синів, а вона тамує біль утрати в любові до сільських дітей.

Для вчителя віра в силу виховання – те ж саме, що для лікаря віра в могутню силу життя. Власним прикладом показав Хома Романович з роману О. Гончара «Собор», що не можна нащадкам перекреслювати здобуте попередніми поколіннями, вкрай необхідно берегти «собори душ».
Власним життям довів В. Сухомлинський (І. Драч «Дума про Вчителя»), що вчителювання – нелегка, тонка праця прокладання шляху до серця кожної людини, розкриття її найкращих рис.
Сьогодні, в бурхливий час перебудов, реформацій, всіляких перипетій історичних процесів, коли на другий план, на жаль, відійшли доброта і чесність, порядність і почуття високого призначення людини на землі, вчителі знову залишаються провідниками світла, віри в щасливе майбуття. Це в їхніх душах горить-палає і не повинна згаснути іскра дитинства.
Схиляючи в пошані голову перед мудрістю й самовідданістю освітян, промовляю рядки з поезії Івана Драча:
Це вчителі, найкращі наші люди,
Плекають нас для всіх крутих доріг.
Болять майбутнім, школо, твої груди –
Нехай святиться твій простий поріг!